Rak%20roman
“Перепалена” гуцульська хата
Роман Рак
2012-10-04 19:33
  Є у мене вдома одна стара світлина — ніколи її не викину. На ній нічого особливого: це не фотографія першого кохання, не сімейний портрет і навіть не фото на пам'ять із друзями. Там зображена стара гуцульська хата з Шевченківського гаю у Львові. Хата, яку професійні фотографи увіковічнили, мабуть, не одну сотню разів. І вони точно зробили це краще, якісніше, професійніше, ніж я. Але суть не в цьому. Та світлина дорога як спогад. От тільки “спогад” пов'язаний не з тим, що на фото, а з процесом його виготовлення.
  Колись я покажу цю світлину своїй дитині та розповім дивну історію. Розкажу про те, що раніше фотографії друкували на папері і вклеювали їх у картонний альбом. Що була така штука, як фотоплівка, на котру можна було зробити 12, 24 або 36 кадрів. Уявляєш, лише 36 кадрів?! Вона не зрозуміє. Тоді я розповім, що фотосесії колись вимірювалися кадрами, а не гігабайтами — і тому кожен зроблений кадр був на вагу золота. Вона здивується: як це можна було на одній котушці плівки зафіксувати одразу кілька сімейних свят та ще й відпочинок на морі? Я усміхнуся і продовжу оповідь. Поясню їй, що колись фотки були переважно двох типів: 9 на 13 та 10 на 15. Така була “роздільна здатність”. Між іншим, додам, чому у мого покоління більшість фотографій були того меншого розміру. Проте це вже інша тема — нині не про це.
  Нотку драматизму у розповідь добавить історія “засвічених” кадрів, а іноді й цілих котушок. Скільки фотографій було зіпсовано через неправильно заряджену плівку чи передчасно відкриту задню кришку фотоапарата. А скільки емоцій вибухало в душі у момент “просвітлення”...
  Розкажу про свою стареньку “Смєну”, на котрій так і не навчився по-людськи фотографувати. Довго пояснюватиму те, чому не можу сказати на скільки мегапікселів була ця фотокамера. А ще покажу радянський люксметр у маленькому шкіряному чохлі. Навряд чи я пригадаю принципи його функціонування — однак показати на прикладі призначення приладу буде не важко.
  Побічно згадавши про батькову “одноразову мильничку”, дійду і до головного “героя” історії. Покажу ту стару пожовклу світлину, на котрій ще можна розгледіти обриси хати у снігу, а заодно й невмілі руки фотографа. Розповім про Школу журналістики у Центрі творчості та про тамтешні курси фотографії. Про темну кімнату із тьмяним червоним світлом. Про старі радянські посудини й зіпсовані хімічні реактиви. Плутаючись у термінах та послідовності процесу, поясню, як завдяки фотопаперу, світлу і реактивам з'явилася ця “перепалена” гуцульська хата.
  Вона вислухає історію і, мабуть, дійде висновку, що колись фотографувати було важко, а виготовляти фотографії ще й складно. У цей же час, слухаючи підсумок про “важкі часи” фотографії, на моєму обличчі з'явиться ледь помітна ностальгійна усмішка. Її пояснити буде найважче.